Наш працівник з початку війни знаходиться за кордоном. Певний час (з лютого 2022 року до кінця 2024 року) був у відпустці за власний рахунок у зв’язку з війною, а потім працював дистанційно. Зараз знову просить надати йому відпустку без збереження, а керівник не хоче. Чи маємо право не надати таку відпустку?
В п. 3 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-IX (далі – Закон №2136) встановлено, що протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого ч. 1 ст. 26 Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі – Закон про відпустки).
А в п. 4 ст. 12 Закону № 2136 визначено, що у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов’язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів.
Отже, якщо під час воєнного стану ви надавали відпустку за ч. 3 ст. 12 Закону № 2136, то на прохання працівника, який знаходиться за кордоном, зобов’язані надати за ч. 4 ст. 12 ще 90 днів відпустки.
Якщо ж під час воєнного стану працівник вже використав 90 днів обов’язкової відпустки за ч. 4 ст. 12 Закону №1236, то роботодавець може відмовити у наданні такої відпустки.
Отже, слід розуміти, що є відпустка, про яку може просити працівник і може надати роботодавець (ч. 3 ст. 12 Закону № 2136), а є відпустка, коли роботодавець не просто може, а зобов’язаний надати. Але тривалість такої відпустки – 90 днів за час воєнного стану.
Якщо така відпустка вже використана (за ч. 4 ст. 12), то можна відмовити, якщо не використана, то відмовити не можна.
